1917 рік. Квитанції міської поховальної контори
На початку грудня 1917 року в Миколаєві було неспокійно та тривожно, наростала боротьба за владу. Бойові дії між гайдамаками та прихильниками більшовиків точилися до 10 грудня й призвели до чисельних жертв. У ті дні сім’ю Володимира Тимофійовича та Лукерії Кузьмівни Роздобудьків спіткало ще й родинне горе: помер новонароджений син Петро. Похорон нещасного немовляти відбувся 15 грудня на міському кладовищі.
Ми би не вели мову про цю суто сімейну подію, якби не два давніх документи – цвинтарні квитанції, що збереглися до наших днів, і які, на наш погляд, певною мірою висвітлюють роботу міської похоронної контори. Перший документ вміщує перелік послуг, що надавала контора, другий – показує як вирішувалося питання про місце під могили, за якою ціною Роздобудьки придбали ділянку на кладовищі.
Як бачимо, Роздобудьки для поховання сина придбали не лише труну за 8 крб. 50 коп., а ще й купили ділянку землі площею 16 кв. аршин, заплативши за неї 32 крб. Якщо перевести аршини в метри, то вийде, що ділянка сягала майже 8 кв. м. Площа такого розміру могла прийняти не одне погребіння. Отож, смерть дитини, клопоти по похованню, навіяли, мабуть, Роздобудькам думку подбати про місце й для себе. Так воно й сталося. У 1922 році цей куточок на старому миколаївському цвинтарі став місцем вічного спочинку Володимира.
У 1928 році ділянка була перереєстрована на Лукерію Кузьмівну. Після Великої Вітчизняної війни тут з’явилася могилка її онука Євгена, сина дочки Єлизавети, а в 1962 році поряд з Володимиром поховали Лукерію Кузьмівну. Ось так ділянка землі , придбана в буремні дні грудня 1917 року, місцем останнього спочинку чотирьох осіб з родини Роздобудьків.
Вічна їм пам’ять!
Якою була в Миколаєві допомога по втраті годувальника
в 20-х роках минулого століття
Перед нами довідка, надана Лукерії Кузьмівні Раздобудько, жительці Миколаєва, про заробітну плату її чоловіка Володимира Тимофійовича, отриману ним на початку 1922 року на колишньому заводі «Наваль», ветераном якого він був.
Довідка свідчить, що місячний заробіток рядового працівника заводу обчислювалася сотнями тисяч карбованців, але прожити на ті тисячі чи мільйони було дуже важко через неймовірне знецінення грошей, високий рівень інфляції, який тоді панував в країні після громадянської війни, та шалені ціни на товари.
Володимир Тимофійович поступив на завод «Наваль» у 1899 році, працював такелажним доку (його фото тієї пори див. у розділі Віртуального Музею «Фото. Родина Роздобудько»). 18 березня 1918 року за наказом коменданта австро-угорських військ завод закрили. Окупанти зразу ж приступили до вивезення обладнання, сировини та матеріалів. Після остаточного встановлення радянської влади підприємство почало поступово оживати. В. Т. Роздобудько знову поступив на свій завод, але вже в якості пожежно-вахтового 7-го розряду з оплатою 3412 крб. 50 коп. за годину роботи. У березні чи квітні 1922 року він захворів на запалення легенів і, виснажений напівголодним існуванням, помер 19 квітня.
Залишившись з чотирма дітьми в такий важкий час, Лукерія Кузьмівна, жінка міцного характеру, працьовита, все робила, щоб поставити дітей на ноги. А коли дізналася, що має право на постійну грошову допомогу в зв’язку з втратою годувальника сім’ї, почала клопотати в міських установах. Ходила довго, але свого все-таки домоглася: 7 травня 1924 року Миколаївська міська страхова каса призначила їй пенсію в сумі 9 крб. 35 коп. на місяць. Хоча це були невеликі гроші, але все ж таки хоч якась добавка до нужденного бюджету осиротілої сім’ї. Згодом розмір пенсії збільшили до 18 крб. 65 коп.
Ось та довідка з заводу, мабуть, й потрібна була Лукерії Кузьмівні для перегляду встановленої виплати.
Знатний майстер трудового фронту Великої Вітчизняної
Цей непоказний на вигляд документ нагадує нам про Велику Вітчизняну війну, про трудовий героїзм радянських людей на заводах і фабриках, у сільському господарстві.
Власник атестата Леонтій Кузьмич Осколков до війни працював на миколаївському заводі ім. 61 комунара, починав ковалем, навчався в ФЗУ. Напередодні Великої Вітчизняної війни займав посаду заступника начальника цеху. При наближені ворога до Миколаєва сім’ю Осколкових у складі шести чоловік евакуювали в Сталінград, де Леонтій та його дружина Єлизавета (дочка В.Т. та Л. К. Роздобудьків, про яких йшла мова в попередніх матеріалах) стали працювати на судноремонтному заводі. У серпні 1942 року знову евакуація, на цей раз – у Челябінськ.
Л. К. Осколкова направили на військовий завод № 200, який випускав бронекорпуси та башти до бойових машин і входив до складу знаменитого Танкограду. Трудився сумлінно, на совість, за досягнення високих виробничих показників наказом директора заводу № 511/к від 9 серпня 1943 року йому присвоїли звання «Знатний майстер періоду Великої Вітчизняної війни». На зборах колективу дільниці Осколкову вручили відповідний атестат підписаний директором заводу, парторгом ЦК ВКП(б) та головою завкому. «Бережи цей документ. Він є свідченням твоєї участі у Великій Вітчизняній війні», так записано в атестаті. Ці слова цілком правомірні, адже в ті роки передова лінія трудового фронту проходила через цехи таких підприємств, як заводи Танкограду.
У Миколаїв Осколкови, повернулися в листопаді 1944 року. Леонтій Кузьмич зразу ж приступив до роботи на заводі ім. 61 комунара. Його призначили начальником житлово-комунального відділу, а через деякий час перейшов безпосередньо на виробництво, працював на електрометализаторному апараті, організував дільницю по піскоструминному обробітку металевих поверхонь. На своєму заводі Л. К. Осколков теж став передовиком виробництва: у листопаді 1948 року йому вручили медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», а в 1956 році – диплом на роботу за власним клеймом.