Миколаїв – місто обласного значення, адміністративний, економічний і культурний центр Миколаївської області. Виконує також функції адміністративного центру Миколаївського та Вітовського районів Миколаївської області.

Миколаїв належить до історико-географічного району Північне Причорномор’я; місто розташоване на півдні Миколаївської області у межах Причорноморської низовини та степової фізико-географічної зони, навколо гирла р. Інгул при її впадінні до р. Південний Буг. Миколаїв знаходиться на відстані 65 км від Чорного моря, 480 км – від м. Києва, 71 км – від м. Херсона, 132 км – від м. Одеси, 182 км – від м. Кропивницького, 321 км – від м. Дніпра, 392 км – від м. Запоріжжя, 429 км – від м. Вінниці. Площа міста становить 259,8 км2. Клімат Миколаєва є помірковано континентальним.

Статья на сайте ЭСУ

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. загальна чисельність населення Миколаєва становила на 5 грудня 2001 р. 509,1 тис. осіб, у т.ч. українців – 370,0 тис. осіб (72,7%), росіян – 117,5 тис. осіб (23,1%), болгар – 4,2 тис. осіб (0,8%), білорусів – 3,9 тис. осіб (0,8%), євреїв – 2,8 тис. осіб (0,5%), молдован – 1,7 тис. осіб (0,3%), вірмен – 2,1 тис. осіб (0,4%). За інформацією Головного управління статистики у Миколаївській області чисельність наявного населення станом на 1 квітня 2018 року становила близько 485,4 тис. осіб.
У 1897 р. чисельність населення м. Миколаєва становила 92,0 тис. осіб, у 1917 – 117,6 тис. осіб, у 1920 – 108,8 тис. осіб, у 1926 – 105,0 тис. осіб, у 1939 – 169,0 тис. осіб, у 1946 – 166,7 тис. осіб, у 1950 – 173,0 тис. осіб, у 1959 – 226,0 тис. осіб, у 1979 – 439,9 тис. осіб, у 1989 – 502,8 тис. осіб.
Територія сучасного Миколаєва з найдавніших часів була привабливою для заснування осередків людської життєдіяльності завдяки сприятливим для ведення господарської діяльності природно-географічним умовам (м’який помірковано континентальний клімат, потужні водні артерії, наближеність до моря, багата та різноманітна флора і фауна).
Перші поселення на берегах річок Південний Буг та Інгул існували ще наприкінці пізнього палеоліту – приблизно 20 тис. років тому. Низка колишніх поселень на території Миколаєва (зокрема, поблизу Миколаївської обсерваторії й у Спаському урочищі) відносяться до епохи неоліту (V-IV тис. до н.е.).
У 1927 р. над Бузьким лиманом археологом Ф.Т. Камінським було відкрито залишки кіммерійського поселення Білозерської культури епохи пізньої бронзи, яке отримало в історичній науці назву «Дикий сад» (приблизні часові рамки існування цього поселення – 1300-900 рр. до н.е.). Поселення являло собою велике за площею (понад 3 га) укріплене городище з високорозвиненою на той час культурою, складною соціальною організацією і, на думку науковців, виконувало роль політичного та воєнного центру території від Дунаю до Дніпра і від узбережжя Чорного моря до півночі сучасних Миколаївської, Одеської та частково Херсонської областей. Регулярні археологічні дослідження городища проводяться з 1990 р. спочатку під керівництвом Ю.С. Гребеннікова, а згодом – К.В. Горбенка. У ході розкопок колишнього поселення були виявлені рештки цитаделі та укріплень, різноманітних будівель, давні поховання, культове приміщення, великий рів. Встановлено, що мешканці «Дикого саду» займались хліборобством, скотарством, ремісництвом (зокрема, місцеві ливарники виготовляли прикраси та зброю). В якості будівельного матеріалу для створення споруд використовувались каміння та саман (висушений глинистий ґрунт з соломою). Місце розташування городища та низка речових знахідок підтверджують думку, що «Дикий сад» був також портом на торговельному шляху, що з’єднував басейни Чорного та Балтійського морів через річки Західний Буг та Південний Буг.
У різні часи Північне Причорномор’я (зокрема, територія сучасного Миколаєва) перебувала під контролем східних слов’ян, кочових племен печенігів, половців, монголо-татар тощо.
Яскравий період історії Миколаєва до заснування міста пов’язаний з місцевістю Вітовка, або Богоявленське, що знаходиться у південній частині міста на території теперішнього Корабельного району. За даними археологічних досліджень у різні періоди, починаючи з епохи заліза, у районі Вітовки перебували кіммерійці, скіфи (від яких залишились кургани), греки, давні слов’яни (анти).
У ІІ половині ХІV ст. причорноморські землі переходять під контроль Великого князівства Литовського. Для забезпечення обороноздатності прикордонних територій Литовської держави, за умов постійної загрози з боку кочових племен, тут прискореними темпами будується низка укріплених пунктів. Одним з таких стала заснована у 1399 р. на березі Бузького лиману князем Вітовтом фортеця Вітовка, яка також слугувала митницею та використовувалася для контролю торгівлі з татарами. У 1789 р. Вітовка перейменована Г.О. Потьомкіним на Богоявленське.
Місто Миколаїв, як центр воєнного кораблебудування, виникло у період інтенсивного заселення й освоєння Російською імперією земель Північного Причорномор’я, здобутих нею у результаті російсько-турецьких війн ІІ половини XVIII ст. Засновником Миколаєва був видатний державний і воєнний діяч єкатерининської епохи, Новоросійський генерал-губернатор князь Г.О. Потьомкін (1739-1791), якому місто зобов’язано, зокрема, ідеєю створення й обранням місця свого розташування. Офіційною датою заснування Миколаєва вважається 27 серпня (за старим стилем) 1789 р., коли за наказом Потьомкіна верф, яку розпочали будувати біля гирла річки Інгул ще у 1788 р., слід було іменувати містом Миколаєвом (офіційно, на державному рівні, Миколаїв було визнано містом у жовтні 1790 р.). Місце біля злиття річок Інгул і Південний Буг виявилось максимально сприятливим для спорудження суднобудівної верфі та майбутнього воєнно-морського центру, оскільки було глибоководним і віддаленим від моря (це відповідно давало можливість безперешкодно переправляти звідси через водні артерії до Чорного моря судна з великою осадкою та робило місто більш захищеним у разі воєнної небезпеки). Місто отримало свою назву в пам’ять про взяття російськими військами під командуванням Г.О. Потьомкіна турецької фортеці Очаків 6 грудня (за старим стилем) 1788 р. у день Святителя Миколая Чудотворця – покровителя корабелів і мореплавців. У подальшому Г.О. Потьомкін до самої смерті у жовтні 1791 р. активно та наполегливо опікувався стрімким становленням новозаснованого міста, зокрема його прискореним заселенням, залученням спеціалістів, будівництвом верфі, забудовою передмістя, спорудженням перших кораблів (про це свідчить велика за обсягом переписка князя з розпорядженнями конкретного змісту).
Першим будівничим і громадянином Миколаєва був М.Л. Фалєєв, під керівництвом якого споруджувались верф, порт і перші будівлі на території міста: Адміралтейський собор (собор на честь Григорія Великої Вірменії) на центральній площі, Кадетський корпус, солдатські казарми, магазини, майстерні, канатний і збройний заводи тощо.
Розробку генерального плану забудови міста та проектів перших головних споруд Миколаєва (зокрема, Адміралтейського собору, будівлі магістрату, лавок Молдавського дому, Спаського і Богоявленського палаців для Потьомкіна й ін.) здійснив відомий архітектор з Петербурга І.Є. Старов. Велику роль у плануванні міста відіграли також воєнні інженери І.І. Князєв і Ф.П. Деволан. Початковому плану Миколаєва властиві регулярна планувальна схема з прямими вулицями та кварталами правильної форми, поділ міста на три основні райони: Адміралтейство (тобто територія розташування верфі на Інгулі), воєнне та цивільне передмістя.
У грудні 1789 р. на миколаївській верфі був споруджений перший елінг (спеціальне приміщення для будівництва суден), а у серпні 1790 р. спущений на воду первісток миколаївського суднобудування – 50-гарматний фрегат «Святий Миколай». Автором проектів першого елінгу та першого судна, споруджених у Миколаєві, був корабельний майстер С.І. Афанасьєв. Здійснив будівництво перших кораблів на миколаївській верфі (зокрема, фрегатів «Святий Миколай», «Григорій Великої Арменії», «Легкий», «Швидкий») майстер-корабел О.П. Соколов.
У 1791 р. в Миколаєві було тільки 26 дворів і 147 жителів, але у зв’язку зі стрімким розвитком міста у 1792 р. тут нараховувалось вже 1566 жителів, 185 магазинів, лавок і погребів, відкриті торгові ряди. У 1792-1795 рр. в Миколаєві побудований перший міст через р. Інгул (понтонний).
У 1794-1796 рр. здійснено переведення з Херсону до Миколаєва Чорноморського Адміралтейського правління. До 1900 р. Миколаїв був резиденцією головних командирів Чорноморського флоту.
8 жовтня 1802 р. Миколаїв став центром Миколаївської губернії згідно з Указом Сенату про поділ Новоросійської губернії на Катеринославську, Миколаївську та Таврійську (до 1803 р., коли Указом імператора Олександра І та Сенату від 15 травня 1803 р. центр і губернське управління були переведені з Миколаєва до Херсона).
У жовтні 1803 р. імператором Олександром І затверджений перший герб Миколаєва, який був дійсний до березня 1883 р. Наявність зображених на гербі митри та посоху (атрибутів єпископської церковної влади) означало духовний зв’язок міста зі Святителем Миколаєм і символізувало, зокрема, перемогу християнства на землях, відвойованих у мусульманської Туреччини.
Під час російсько-французької війни 1812 р. з моряків Миколаєва та Севастополя був сформований 75-й корабельний екіпаж, який брав участь у багатьох воєнних діях і, зокрема, у взятті Парижу. Також у війні з Наполеоном були задіяні Бузьке козацтво та сформований з місцевих жителів ескадрон.
Новий поштовх у розвитку суднобудування, соціально-економічному та культурному підйомі Миколаєва пов’язаний з діяльністю на посаді Головного командира Чорноморського флоту і воєнного губернатора Миколаєва адмірала О.С. Грейга (1816-1833 рр.). У Миколаївському Адміралтействі ним були запроваджені: механізація робіт, парові машини, використання донецького кам’яного вугілля, більш досконалі конструкції суден. Також у цей період були споруджені нові стапельні місця та створено нове (Спаське) адміралтейство на Бузькому лимані (загальна кількість елінгів тепер становила 11), пароплави. У місті за часів Грейга з’явились: Морська астрономічна обсерваторія, училища для хлопчиків і дівчат нижніх чинів, Перший міський банк (був створений на кошти флоту), перший водогін (Спаський), Купецька пристань, цегельна, черепична та фаянсова фабрики, механічний млин, пиляльний і пивоварний заводи, здійснюються масштабні роботи з благоустрою: озеленення, освітлення, замощення. За розпорядженням О.С. Грейга були прокладені лінії оптичного телеграфу до Севастополя й Ізмаїлу.
У період Кримської війни 1853-1856 рр. Миколаївське адміралтейство здійснювало постачання флоту та армії. У Миколаєві було сформовано та відправлено для участі в обороні Севастополя близько 4 тис. майстрів. Велика кількість будівель була переобладнана під шпиталі для поранених. З метою попередження можливого вторгнення до Миколаєва кораблів і військ антиросійської коаліції силами військових і мирного населення зводились укріплення на підступах до міста. Кілька спроб оволодіти Миколаєвом після падіння Севастополя виявились невдалими.
Згідно з Паризьким мирним договором 1856 р. Російській імперії було заборонено мати військовий флот на Чорному морі (до 1871 р., коли Росія у ході Лондонської конференції домоглася відновлення цього права). Таким чином, протягом зазначеного періоду посада Головного командира Чорноморського флоту була відсутня.
У період воєнного губернаторства адмірала Б.О. фон Глазенапа (1860-1871) у місті був відкритий Комерційний порт для заходу іноземних суден (у липні 1862 р.), побудовані пристані, відкриті митниця й іноземні консульства, набула широкого розвитку зовнішня (морська) торгівля, здійснюються масштабні роботи з благоустрою. З метою облаштування життя інвалідів-учасників Кримської війни у 1861 р. на південному сході Миколаївського півострова було розпочато будівництво така званих «інвалідних хуторів»; відкриті: чоловіча гімназія, реміснича школа, жіночі приватні школи та пансіони, 27 шкіл грамотності, міський статистичний комітет, жіноча прогімназія, Педагогічні курси, Південнослов’янський пансіон (для виховання майбутньої політичної еліти країн Балканського півострова), перший дитячий садок, кілька банків і комерційних товариств, утворюються товариства: морських лікарів, лоцманів, відділення Імператорського Російського технічного товариства; видається газета «Миколаївський вісник». Під керівництвом видатного вченого та винахідника у галузі артилерії К.І. Константинова у Миколаєві будується ракетний завод.
У 1873 р. була побудована залізниця, що сполучала Миколаїв із Харковом.
21 травня (ст.ст.) 1873 р. відбулось урочисте відкриття пам’ятника адміралу О.С. Грейгу (М.Й. Мікешин, О.М. Опекушин), який був встановлений на Соборній площі (на перетині вулиць Соборної й Адміральської, біля Адміралтейського собору) і став однією з головних пам’яток і «візитівок» міста. У 1922 р. скульптура Грейга була демонтована та замінена на скульптуру В.І. Леніна.
У 1881 р. біля Соборної площі було побудовано приміщення приватного театру К. Монте (сьогодні – Миколаївський академічний художній російський драматичний театр). У 1894 р. новим власником театру став купець та успішний театральний підприємець Я.Я. Шеффер, завдяки якому регулярно відбувалися виступи знаменитих діячів культури, зокрема Ф.І. Шаляпіна, В.Ф. Коміссаржевської, М.В. Дальського, братів Адегельмів, В.Е. Мейєрхольда, В.В. Маяковського, корифеїв українського театру М.Л. Кропивницького, П.К. Саксаганського, М.К. Садовського, І.К. Карпенка-Карого, М.К. Заньковецької, М.П. Старицького. У серпні 1896 р. у театрі Шеффера відбувся перший у Миколаєві сеанс сінематографа, а у березні 1900 р. тут пройшла перша в Україні прем’єра опери М.М. Аркаса «Катерина» у виконанні трупи М.Л. Кропивницького.
У 1882 р. в Миколаєві з’явилась перша річкова пристань (Вознесенська), через яку здійснювалось пароплавне сполучення міста з Вознесенськом, а у травні 1889 р. був офіційно відкритий річковий яхт-клуб, утворений за ініціативи капітана І рангу, учасника російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Є.М. Голікова (майбутнього командира броненосця «Князь Потьомкін-Таврійський», вбитого під час знаменитого повстання у 1905 р.).
Одним з провідних промислових підприємств у дореволюційному Миколаєві був заснований у 1894 р. братами А.Ф. і Л.Ф. Донськими Механічний завод (майбутній завод «Дормашина»), який виробляв сільськогосподарські машини та інвентар, парові котли, кріпильні вироби, вали, вісі і т.п.
У 1895-1897 рр. бельгійцями Г.Я. Франсуа та Е.К. Делуа побудований приватний суднобудівний завод на березі Бузького лиману – акціонерне товариство «Анонімне товариство корабельних верфей, майстерень і ливарень у місті Миколаєві» (майбутній Чорноморський суднобудівний завод), який отримав скорочену назву «Наваль». У 1908 р. до цього заводу приєднався розташований поряд із ним Чорноморський завод з виробництва котлів, локомобілів, артилерійських снарядів.
У зв’язку з технічною відсталістю суднобудівного заводу державного Миколаївського адміралтейства та його неспроможністю забезпечити потреби Чорноморського флоту в сучасних броненосних кораблях, а також фінансовими труднощами у морському відомстві, територія та споруди Адміралтейства були передані акціонерному Руському суднобудівному товариству під будівництво нового сучасного заводу. Відбудований у 1911-1913 рр. завод, який отримав назву «Руссуд», відрізнявся високим технічним рівнем і передовою організацією виробничого процесу.
На початку ХХ ст. Миколаїв був великим промисловим центром, в якому станом на 1913 рік нараховувалося 43 великі та 659 дрібних підприємств. Розвиток економіки міста супроводжується зростанням чисельності робітничого класу, який відрізнявся багатонаціональним складом та, значною мірою, поповнювався вихідцями з селянства.
Через важке матеріальне становище та незадовільні умови праці робітників у Миколаєві спостерігається активізація протестного руху соціально-політичного спрямування. Набуттю робітничим рухом більшої організованості сприяла діяльність соціально-політичних організацій, насамперед, утвореного у 1901 р. міського комітету РСДРП. Надзвичайно високим рівнем соціально-політичної напруги Миколаїв відрізнявся у період революції 1905-1907 рр.
Розвиток національного руху в Миколаєві знаменувала культурно-освітня діяльність миколаївської «Просвіти», заснованої у 1907 р. визначним культурним і громадським діячем М.М. Аркасом (1852-1909). У статуті утвореної громадської організації метою її діяльності було визначено «допомогти розвиткові української культури і просвіті українського народу його рідною мовою».
Чергова хвиля протестних виступів після відносного затишшя в період третьочервневої монархії та поступове складання революційної ситуації були викликані тяжкими для широких верств населення наслідками участі Російської імперії у тривалій і виснажливій Першій світовій війні, а також активізацією діяльності ліворадикальних організацій. Найбільш потужною акцією протесту антивоєнного та революційного характеру у Миколаєві був 42-денний страйк на заводі «Наваль» на початку 1916 р., який очолювали більшовики.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції у Росії 1917 р. та падіння монархічної системи влади, в Миколаєві також відбуваються кардинальні зміни в організації управління та складається так зване двовладдя. 5 (18) березня головне керівництво містом було передано міському самоврядуванню в особі міської Думи та міської управи на чолі з міським головою М.П. Леонтовичем. Майже одночасно у Миколаєві утворюються місцеві Рада робітничих депутатів і Рада військових депутатів, які 24 квітня об’єднались. Президію об’єднаної Ради очолив Я.П. Ряппо, а його першим заступником став В.І. Каушан (обидва були меншовиками). У миколаївській Раді, яка завдяки підтримці робітників мала величезний вплив на ситуацію у місті, переважали меншовики й есери.
У зв’язку з революційними подіями в Миколаєві посилюється робітничий рух, про що свідчило, зокрема, утворення заводських комітетів і професійних спілок (5 травня 1917 р. виникло Центральне бюро профспілок Миколаєва).
Український національний рух, який мав у Миколаєві слабку соціальну базу, був представлений «Радою об’єднаних українських організацій». Дане об’єднання мало незначне представництво у публічних органах, зокрема, у міській Думі та у Раді.
Падіння життєвого рівня населення призводило до поступового зростання популярності більшовицьких гасел, зокрема про вихід країни з війни, повну передачу влади в країні та на місцях Радам, вирішення відчутних проблем населення. У результаті перевиборів до Миколаївської Ради у вересні 1917 р. більшовики збільшили свою фракцію у цьому органі до 45 осіб (у 9 разів у порівнянні з попереднім скликанням), а їх представник О.І. Зимак став заступником голови Ради Я.П. Ряппо.
Жовтневе збройне повстання (або більшовицький державний переворот) у Петрограді викликав у Миколаєві політичну кризу навколо питання про керівний місцевий орган влади. Постанова Виконавчого бюро Миколаївської Ради про перехід всієї влади у місті до Ради робітничих і військових депутатів не була підтримана пленумом самої Ради, який визнав підпорядкування міської влади Центральній Раді. На владу в місті у цей період претендували «Революційний штаб» на чолі з Я.П. Ряппо (до складу цього органу входили представники Думи та Ради), міська Дума, Рада робітничих і військових депутатів, а також Рада об’єднаних українських організацій. Ситуація розв’язалася через проведення на початку січня 1918 р. перевиборів Ради: 60% новообраного органу склали більшовики та ліві есери. На найближчому пленумі Ради, що відбувся 13-14 січня, переважною більшістю голосів було прийнято рішення про перехід влади до Миколаївської Ради.
Протягом Національно-визвольних змагань 1918-1920 рр. Миколаїв у різні періоди перебував під контролем більшовиків, австро-німецьких військ (у цей час на місто офіційно поширювалась влада спочатку Української Центральної Ради, а потім Гетьманату П. Скоропадського), військ Антанти, білогвардійської армії під проводом генерала А.І. Денікіна тощо. Після відступу підрозділів денікінської армії внаслідок дій Червоної Армії Миколаїв на початок лютого 1920 р. на тривалий період опинився під владою більшовиків.
Радянсько-комуністична система влади проіснувала до серпня 1991 р., перериваючись німецько-румунською окупацією 1941-1944 рр. У січні 1920 р. Херсонська губернія була поділена на Одеську та Херсонську. Центром Херсонської губернії став Миколаїв. У грудні 1920 р. Херсонська губернія перейменована на Миколаївську. 21 жовтня 1922 р. Миколаївська губернія була ліквідована, а її територія увійшла до Одеської губернії. До 1937 р. адміністративний поділ часто змінювався. Створювались нові губернії, округи, волості, райони. Адміністративні одиниці то збільшувалась, то зменшувались, переходили в різне підпорядкування. Під час чергових змін, 22 вересня 1937 р., була утворена Миколаївська область у межах її основних кордонів. Остаточно територія області сформувалась у 60-ті рр. ХХ ст.
У 1920 р. в Миколаєві проживало 108 тис. мешканців. Після національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. більшість підприємств не працювало. Валова продукція промисловості міста становила лише 12% від 1913 р. Вантажообіг порту скоротився у чотири рази. Діючі підприємства майже не працювали. У квітні 1923 р. заводи «Руссуд» і «Ремсуд» були законсервовані. Всі суднобудівні роботи зосередились на заводі «Наваль». Промисловість і торгівля були націоналізовані та знаходились в управлінні державою. За різними підрахунками безробітними залишалось від 7 до 16 тис. осіб. У 1921 р. голод із села перекинувся до міста. Почались епідемії тифу та холери. За різними підрахунками у 1921-1923 рр. в Миколаєві недоїдало 85%, з них голодувало до 35%. В цей час у Миколаєві працюють 12 міжнародних благодійних організацій допомоги у боротьбі з голодом. Найбільшими з них були «АРА», «Джойнт», «Місія Нансена».
Протягом 1923-1924 рр. упровадження непу позитивно вплинули на соціально-економічне становище міста і якість життя його мешканців. Перш за все, на роботу заводу «Наваль». Так, якщо у 1923 р. на заводі працювало 3 тис. робітників, то у 1924 р. вже 6 тис., а у 1926 р. – більше 7 тис. Поступово зростала продуктивність праці. У 1924-1925 рр. Миколаївська округа (квітень 1923 – липень 1930) відновила довоєнний рівень виробництва (але, більшою мірою, за рахунок сільського господарства).
У 1928 р., з оголошенням курсу на індустріалізацію, у Миколаєві швидко відновилось суднобудування, особливо військове. Почало розвиватись машинобудування. У 1928 р. відновив роботу суднобудівний завод «Руссуд» (з 1930 р. – імені 61 Комунара, з 2016 р. – Миколаївський суднобудівний). Збільшено обсяги виробництва кораблів і підводних човнів на заводі імені Андре Марті (Чорноморський суднобудівний). Протягом 1930-х рр. реконструйовано та збудовано більше 50 підприємств. Серед них – Миколаївська ТЕЦ, завод шляхового обладнання, найбільший у СРСР портовий елеватор. До 1941 р. кількість промислових робітників доходила до 50 тис. Кількість населення за переписом 1939 р. становила 168 тис. осіб. На 1930 р., за радянською статистикою, було повністю ліквідоване безробіття. У 1930-ті рр. споруджено 59 багатоквартирних (дво- або триповерхових) будинків, прокладено 20 км трамвайної колії, 104 км водогону та 35 км каналізації. Миколаївців обслуговували 45 державних магазинів, 6 торговельних павільйонів, більше 100 ларьків, 3 ресторани, 6 їдалень.
Напередодні гітлерівської окупації у місті працювало 38 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося близько 24 тис. учнів. Усі діти були охоплені семирічною середньою освітою. Функціонували 54 дитячі садочки і 10 ясел. Працювали 9 спеціалізованих професійних навчальних закладів і два інститути – кораблебудівний і педагогічний. Діяло 3 кінотеатри і 2 театри. Новими експонатами з розкопок Ольвії поповнився історико-археологічний музей. Нові полотна з’явились у Художньому музеї імені В.В. Верещагіна. Відкрито філармонію. У 1931 р. в Миколаєві знімався відомим радянським кінорежисером В.І. Пудовкіним художній фільм «Дезертир». У 1936 р. в с. Гур’ївка, поблизу Миколаєва, було знято один з перших у СРСР звукових фільмів «Трактористи». З 1920 р. у місті виходить газета «Красный Николаев» (згодом «Південна Правда»), яка у 1930-1937 рр. видавалась українською мовою під назвою «Шлях індустріалізації», а в 1938-1941 рр. – «Більшовицький шлях».
Важливими сторінками життя міста стали українізація, антицерковна боротьба комуністів, боротьба з інакомисленням, масові репресії з боку комуністичної влади, голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр.
У 1923 р., внаслідок українізації, почали діяти курси з підготовки та перепідготовки вчителів і працівників державних установ. Діяли платні курси української мови й українознавства. Від випускників курсів вимагалося вільно читати українською мовою, перекладати та писати українською мовою документи. За формальними ознаками місто швидко «українізувалось». Але на початку 1930-х рр. «українізація», як буржуазно-націоналістична шкідлива політика, була згорнута, і розпочався зворотний процес – русифікації.
Невід’ємною рисою комуністичного режиму стала боротьба з релігією і церквою. У Миколаєві ця політика була реалізована у руйнуванні церков і храмів, використанні їх для інших потреб. Так, у 1929 р. був закритий Адміралтейський собор, де розмістився Музей революції. У хоральній синагозі розмістився Музей природи. Художній музей розмістився в католицькому костелі. Церкви та собори перетворювались на будинки культури, кінотеатри, склади і сховища. Так, в одній із синагог розмістився театр юного глядача.
Комуністичний режим вів постійну боротьбу з інакомисленням періодичними політичними репресіями. Боротьба з незгодними почалась одразу після встановлення комуністичної влади. До 1924 р. заборонені некомуністичні українські, єврейські, німецькі партії. У 1924 р. заборонена «Просвіта». У другій половині 1930-х рр. почались масові політичні репресії. Найбільших репресій зазнали адміністрація й інженери суднобудівних заводів. За однією із сфальсифікованих справ на заводі імені Андре Марті засуджено 134 особи, з них 66 – засуджені до розстрілу, 68 – до тривалих років ув’язнення, 23 – загинули в ув’язненні. Багато репресованих було серед технічних спеціалістів, наукової, творчої та педагогічної інтелігенції.
У роки німецько-румунської окупації (17 серпня 1941 р. – 28 березня 1944 р.) на території селища Темвод на правому березі Інгулу діяв один з найбільших концтаборів регіону – «Шталаг-364». За роки окупації загарбники вбили та замучили понад 105 361 громадян, з них 74 662 – мирні жителі області, 30 699 – військовополонені. 25 тисяч осіб насильно вивезено до Німеччини. В умовах жорстокого окупаційного режиму росла хвиля опору: виникали підпільні організації, групи, партизанські загони.
На території Миколаївської області діяло 110 підпільних організацій, партизанських загонів і диверсійно-розвідувальних груп. Серед них: «Миколаївський центр», «Центр», «Патріот Батьківщини», «Партизанська іскра» і багато інших. Більше 25 000 патріотів у складних і важких умовах підпілля вели жорстоку боротьбу з лютим ворогом. Багато хто з них нагороджений орденами і медалями, а чотирьом – В.О. Лягіну, П.К. Гречаному, В.С. Моргуненку, Д.Г. Дяченко присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.
Крім радянського підпільно-партизанського руху, на території області створено розгалужену мережу підпілля, яке стояло на засадах ОУН. Провідником обласного проводу став Д. Яворський. Миколаївська ОУН зорганізувалась у березні-квітні 1942 р. і припинила свою діяльність після звільнення Миколаєва.
Золотою сторінкою в історії Другої світової війни був подвиг 68 десантників під командуванням ст. лейтенанта К.Ф. Ольшанського. У ніч з 25 на 26 березня 1944 р. легендарний десант висадився в тилу ворога на території Миколаївського морського порту та більше двох діб бився з ворогом, відбив 18 запеклих атак і відстояв зайняті позиції. Із 68 десантників живими залишилися лише 12 бійців. Це єдина операція у роки війни, коли високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні всі її учасники.
28 березня 1944 р. Миколаїв було звільнено. На час визволення у місті налічувалось лише 63 тис. жителів проти 169 тис. у 1939 р. Розпочато процес відбудови народного господарства. 29 березня 1944 р. відновив роботу суднобудівний завод імені 61 Комунара. За півроку після визволення області повністю або частково стали до ладу 216 підприємств союзного та республіканського підпорядкування, а також місцевої промисловості.
У перший рік після звільнення Миколаєва, в області діяло 2 вузи, 14 технікумів, 717 шкіл, 13 кінотеатрів, 4 театри, 139 бібліотек, 12 будинків культури, обласна філармонія, музеї. Було відновлено та побудовано 91,5 тис. кв. метрів житлової площі.
Навесні 1945 р., в ознаменування Перемоги над гітлерівською Німеччиною, на правому березі Інгулу уздовж проспекту Героїв України, закладено Парк Перемоги – найбільший парк міста. На центральній алеї парку встановлено пам’ятний камінь з меморіальною дошкою на честь подвигу розвідника Олександра Сидорчука.
На початку 1960-х рр. спостерігається зростання асигнувань на капітальне будівництво у Миколаєві. Про підвищення купівельної спроможності населення області свідчить зростання товарообігу; витрати на соціальне забезпечення збільшилися у 2,6 рази у порівнянні з 1955 р., миколаївці отримали понад 100 тис. м2 житлової площі. Асигнування на охорону здоров’я збільшились на 25%.
У повоєнні роки й у наступний період збудовані суднобудівний завод «Океан», Південно-турбінний завод «Зоря», Миколаївський глиноземний завод, Дніпро-Бузький порт, трансформаторний, конденсаторний заводи, завод підйомно-транспортного устаткування, комбінат силікатних виробів, Миколаївський домобудівний комбінат, підприємства легкої та харчової промисловості: трикотажне об’єднання, взуттєва та швейна фабрики, молокозаводи, пивзавод «Янтар» та ін.
На суднобудівних заводах Миколаєва налагоджений серійний випуск ряду нових типів суден, які відповідали сучасному рівню. Завод «Дормашина» добився впровадження у виробництво нових складних шляхових машин. Завод імені 21-ї річниці Жовтня, єдиний у СРСР, випускав насоси для дизельної промисловості. Завод металоконструкцій виготовляв телевізійні вежі для багатьох міст СРСР. Зарубіжні замовлення виконували Чорноморський ремонтно-механічний та Інструментальний заводи. Отримала визнання у споживача продукція Швейного об’єднання імені Кірова, Трикотажного комбінату. Більше ста найменувань продукції випускав комбінат «Червоні вітрила».
У 1959 р. (31 грудня) почала працювати Миколаївська студія телебачення. Миколаївський театр юного глядача злився з пересувним театром імені Т.Г. Шевченка, і так з’явився Миколаївський муздрамтеатр. Пізніше, у січні 1981 р. він став Українським театром драми і музичної комедії, а 2001 р. удостоївся вищої відзнаки – звання Академічного. У 1961 р. у Миколаєві створено кінноспортивну школу.
18 липня 1965 р. відкрито новий розвідний міст через Південний Буг у Миколаєві. Варварівській (Південнобузький) міст став єдиним у країні, розведення якого виконувалось горизонтально з поворотом на 90° на центральній опорі. Ширина мосту – 15,7 м, довжина мосту – 750,7 м, загальна довжина з косою складає близько 2 км. 26 вересня стала до ладу головна спортивна арена Миколаївської області – стадіон «Суднобудівник» на 25 тисяч місць. 29 жовтня 1967 р. у Миколаєві відкрито тролейбусний рух. 5 листопада 1967 р. відкрито новий Палац культури і техніки ЧСЗ з двома залами на 1200 і 400 місць.
Успіхи у розвитку економіки не могли не відбитися на розвитку культури, освіти і науки. Активно працювали філармонія, музичне училище, музичні та художні школи, бібліотеки, музеї, театри. У грудні 1970 р. створено Миколаївський обласний театр ляльок, 27 жовтня 1970 р. – обласну організацію Спілки художників, яку очолив живописець В.І. Лапін. 1 квітня 1971 р. у Миколаєві почав працювати широкоформатний кінотеатр «Юність». 6 серпня 1971 р. відкрився культурно-освітній факультет Київського державного інституту культури (з 1 лютого 1999 р. МФ КНУКіМ функціонує як відокремлений підрозділ у структурі Київського національного університету культури i мистецтв). Того ж року відкрито Будинок художників і міську юнацьку бібліотеку. У 1974 р. створена Миколаївська обласна організація Спілки письменників України. 1975 р., у дні святкування 30-річчя Перемоги, відкрито Музей підпільно-партизанського руху на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни. 15 грудня 1977 р. заснована обласна бібліотека для юнацтва. 30 липня 1978 р. відкрито єдиний в Україні Музей суднобудування і флоту. Експозиція музею розміщується у дванадцяти залах і налічує близько трьох тисяч музейних предметів. Миколаївський зоопарк почав працювати на новій території у 1978 р. Того ж року на площі перед центральним входом у зоопарк встановлена скульптура «Мауглі і Багіра», що стала емблемою зоопарку.
28 липня 1980 р. стала до ладу перша черга Миколаївського глиноземного заводу, одного з найбільших в Європі підприємств алюмінієвої промисловості. У листопаді 1981 р. завершилось будівництво нового Інгульського мосту. Це розвідний міст через річку Інгул, призначений для пропуску суден з суднобудівного заводу імені 61 Комунара. Довжина мосту – 422 м, ширина – 18,5 м, розвідна частина – 76,25 м. Розвідний прогін забезпечив проходження габариту завдовжки 55 м, заввишки 60 м.
23 січня 1982 р. у Миколаєві відкрито нове приміщення спортивної школи «Надія» зі спортивним залом площею 900 квадратних метрів. 19 травня відкрито першу чергу дитячого містечка «Казка» – рукотворного дива роботи миколаївських майстрів (архітекторів, художників, будівельників, теслярів, чеканників та ін.).
У березні 1987 р. почав працювати новий залізничний вокзал у Миколаєві, розрахований на 1000 пасажирів.
Славетною подією в історії Миколаєва стала унікальна кругосвітня подорож команди яхти «Ікар» у складі 7 осіб на чолі з Б.С. Немировим (1987-1988 рр.): протягом 325 днів екіпаж яхти, який вирушив з Миколаєва 9 вересня 1987 р., подолав шлях у 31 тис. миль.
Першим очільником Миколаєва пострадянського періоду, який стояв біля витоків розбудови сучасної системи місцевого самоврядування та формування автономного міського господарства, був Ю.І. Сандюк (1990-1994). У подальші роки керівниками міста були: О.Я. Бердніков (1994-1998), А.О. Олійник (1998-2000), В.Д. Чайка (2000-2013), Ю.І. Гранатуров (2013-2015), які також відіграли значну роль у становленні міста і, зокрема, його соціально-економічної бази в умовах розриву усталених економічних зв’язків, занепаду суднобудування – колишньої головної містоутворюючої галузі, зародження та розвитку ринкової економіки. З 24 листопада 2015 р. місто очолює О.Ф. Сєнкевич.
Миколаїв поділений на чотири райони: Центральний (площа становить 7960 га, розташований на північному заході міста і включає, зокрема, його історичний центр), Інгульський (площа становить 4520 га, розташований на сході), Заводський (площа становить 5320 га, розташований на заході) та Корабельний (площа становить 7580 га, розташований на півдні). До складу Миколаєва входять такі місцевості, як Аляуди, Балабанівка, Богоявленське або Вітовка, Варварівка, Велика Корениха, Дикий Сад, Залізничне селище, Кульбакине, Ліски, Мала Корениха, Матвіївка, Намив, Новий Водопій, Північний, ПТЗ, Ракетне Урочище, Селище Горького, Соляні, Спаський пагорб, Старий Водопій, Сухий Фонтан, Темвод, Тернівка, Широка Балка, Ялти тощо. Головними вулицями та магістралями міста є: проспекти – Центральний, Богоявленський, Героїв України, Корабелів, Херсонське шосе, Одеське шосе, вулиці – Соборна, Велика Морська, Садова, Пушкінська, Космонавтів, Троїцька, Генерала Карпенка, Озерна, Лазурна тощо.
У Миколаєві налічується понад 220 зелених зон, серед яких 17 є об’єктами природно-заповідного фонду місцевого значення (зокрема, заповідне урочище «Дубки», гідрологічна пам’ятка «Турецький фонтан», парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва «Парк Перемоги», «Народний сад», «Сквер імені 68 Десантників», «Аркасівський сквер», «Флотський бульвар», «Ліски», «Юність» та ін.), а Миколаївський зоологічний парк (був заснований міським головою М.П. Леонтовичем у 1901 р.) є об’єктом природно-заповідного фонду загальнодержавного значення.
Миколаїв є вузлом важливих шляхів автомобільного, автобусного, залізничного та водного сполучення.
Через місто проходить низка автошляхів європейського, міжнародного та національного значення.
У місті працюють два залізничні вокзали («Миколаїв-Пасажирський» і «Миколаїв-Вантажний»), Миколаївський міжміський і Миколаївський приміський автовокзали, автостанції «Південна» і «Дачна».
Громадський транспорт Миколаєва представлений маршрутними таксі (мережа міських автобусних маршрутів нараховує понад 50 маршрутів), а також 6 трамвайними і 6 тролейбусними маршрутами, які обслуговуються комунальним підприємством Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс».
З 01.04.2017 державне підприємство «Адміністрація річкових портів» почала здійснювати пасажирські перевезення річковим пасажирським транспортом сполученням Каботажний спуск – Мала Корениха. З червня 2017 р. компанія «Нібулон» відновила швидкісне річкове сполучення з Очаковом, Кінбурнською косою, Вознесенськом, Ковалівкою, Новою Одесою.
До водного транспорту м. Миколаєва належать також такі підприємства, як ТОВ МП «Термінал-Укрхарчозбутсировина» (спеціалізується на торгівлі соняшниковою олією та меласою, наданні послуг з транспортно-експедиторського обслуговування наливних вантажів), ДП «Миколаївський річковий порт» Акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» (здійснює переробку таких вантажів, як метал, ліс, вугілля, кокс, металобрухт, залізнорудний концентрат, хімічні добрива, продукція сільського господарства, надає послуги з експедирування вантажів, комплексного обслуговування флоту), ДП «Стивідорна компания «Ольвія» (спеціалізується на перевантаженні генеральних, у т.ч. потребуючих спеціальних умов перевантаження і зберігання, та навалювальних вантажів з різноманітних видів транспорту), Миколаївська філія ДП «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Миколаївського морського порту), ДП «Миколаївський морський торговельний порт» (одне з провідних державних підприємств транспортної галузі України з переробки експортних, імпортних, каботажних вантажів, забезпечення транзитних перевезень різноманітних вантажів, як генеральних, так і навалочних), ТОВ «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» (сучасний високомеханізований диверсифікований порт, що є одним з лідерів у регіоні з надання широкого спектру стивідорних послуг з перевалки, зберігання, підготовки та відправки різних вантажів), ТОВ «Евері» (займається прийомом, зберіганням і перевалкою рослинних мастил з автомобільного та залізничного транспорту на водний за допомогою сучасного високотехнологічного морського терміналу) тощо.
За 13 км від Миколаєва (у межах Новоодеського району Миколаївської області) розташовано комунальне підприємство «Миколаївський міжнародний аеропорт».
Миколаїв є членом Міжнародного Чорноморського Клубу (неурядової громадської організації, що покликана сприяти зміцненню і розвитку торгово-економічного, науково-технічного співробітництва та культурних зв’язків між містами-портами країн Чорноморського басейну) та Міжнародної Асамблеї столиць і великих міст СНД (міжнародної організації аналогічного спрямування). Згідно з укладеними угодами про співробітництво містами-партнерами Миколаєва є Батумі (Грузія, з 1995 р.), Трієст (Італія, з 1996 р.), Бурса (Туреччина, з 2001 р.), Тяньцзінь (КНР, з 2001 р.), Галац (Румунія, з 2003 р.), Плевен (Болгарія, з 2005 р.), Боржомі (Грузія, з 2006 р.), Дечжоу (КНР, з 2009 р.), Могильов (Республіка Білорусь, з 2009 р.), острів Тінос (Греція, з 2012 р.), Кутаїсі (Грузія, з 2012 р.), Браславський район (Республіка Білорусь, з 2013 р.), Чжоушань (КНР, з 2016 р.).
До основних промислових підприємств, що складають економічний потенціал Миколаєва на сучасному етапі, належать: державне підприємство «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря»-«Машпроект» (спеціалізується на розробці, виробництві та модернізації газотурбінних двигунів для військових, торговельних і пасажирських суден, а також газоперекачувальних агрегатів), Державне підприємство «Миколаївський бронетанковий завод» (здійснює діагностику, ремонт, технічне обслуговування, переобладнання та модернізацію бронетанкової та автомобільної техніки), Публічне акціонерне товариство «Завод «Екватор» (займається, зокрема, виготовленням систем вентиляції, промислових установок для кондиціонування повітря, теплообмінників, обладнання для фільтрування й очищення повітря та газів, холодильної техніки – в основному, для суден), Миколаївський глиноземний завод (одне з найбільших в Україні та в Європі підприємств кольорової металургії, основною продукцією якої є металургійний глинозем або оксид алюмінію – сировина для виробництва алюмінію), Миколаївське відділення Публічного акціонерного товариства «Сан Інбев Україна» (колишній Миколаївський пивзавод «Янтар»; сьогодні виробляє близько 20 сортів пива, а також широкий асортимент безалкогольних і слабоалкогольних напоїв), Товариство з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Нібулон» (один з найбільших українських сільськогосподарських виробників та експортерів, що охоплює 43 філії у 12 областях України; основними напрямками діяльності підприємства є, зокрема, рослинництво, тваринництво, виробництво кормів, будівництво елеваторних комплексів і перевантажувальних терміналів, суднобудування, організація судноплавства), Приватне акціонерне товариство «Лакталіс-Миколаїв» (один з лідерів у виробництві кисломолочних продуктів в Україні, продукція якого представлена брендами «President», «Galbani», «Дольче», «Lactel», «Лактонія», «Фанні», «Локо Моко» тощо), Товариство з обмеженою відповідальністю «Миколаївський хлібзавод № 1» (спеціалізується на виготовленні хліба та хлібобулочних виробів), Акціонерне товариство відкритого типу «Фірма «Аура» (займається виготовленням трикотажних виробів), Товариство з обмеженою відповідальністю «Миколаївський завод залізобетонних виробів» (виготовляє більше ста найменувань будівельної продукції), Товариство з обмеженою відповідальністю «Артіль» ЛТД (займається виробництвом устаткування для обробки металу, деревини, різноманітних мінеральних матеріалів, а також будівництвом суден на повітряних подушках), Товариство з обмеженою відповідальністю «Онікс» (спеціалізується на виробництві електродвигунів, побутової техніки та деревообробного обладнання), Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торговельна фірма «Велам» (виготовляє класичні та ексклюзивні вироби для сну, у тому числі неткані матраци, ковдри, подушки, перини, пуфи й ін.), Приватне підприємство «Шисхол» (спеціалізується на переробці молока та виробництві морозива і сира).
Станом на 2018 р. у Миколаєві працює 79 закладів загальної середньої освіти, 78 закладів дошкільної освіти, 14 закладів професійно-технічної освіти та 16 вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації.
У Миколаєві нараховується 13 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівня акредитації, у тому числі: Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського, Чорноморський національний університет імені Петра Могили, Миколаївський національний аграрний університет, Вищий навчальний заклад «Міжнародний технологічний університет «Миколаївська політехніка», Медико-природничий університет, Миколаївська філія Київського національного університету культури і мистецтв, Приватний вищий навчальний заклад «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика», Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини вищого навчального закладу «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», Миколаївський інститут права Національного університету «Одеська юридична академія».
Відомим та одним з найстаріших науково-дослідних закладів Миколаєва є заснована ще у 1821 році адміралом О.С. Грейгом Миколаївська астрономічна обсерваторія (на сьогодні має статус науково-дослідного інституту).
У місті активно працюють державні та комунальні заклади культури, а саме: Миколаївська обласна філармонія, Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії, Миколаївський академічний художній російський драматичний театр, Миколаївський обласний театр ляльок, Миколаївський обласний центр народної творчості, Обласний Будинок художньої творчості, Обласний Палац культури, Миколаївський міський палац культури «Молодіжний», Миколаївський міський палац культури і мистецтв, Миколаївський міський палац культури та урочистих подій, Миколаївський міський палац культури «Корабельний», Міський методичний центр клубної роботи, будинки культури місцевостей Матвіївка, Велика Корениха, Мала Корениха, Тернівка, Кульбакино тощо.
Провідними кінотеатрами міста є «Батьківщина», «Піонер», «Мультиплекс».
Невід’ємною частиною культурної, наукової, освітньої, інформаційної інфраструктури міста є мережа бібліотек. У Миколаєві працюють 42 бібліотеки, зокрема – Миколаївська державна обласна універсальна наукова бібліотека імені О.М. Гмирьова, Миколаївська обласна бібліотека для юнацтва, Миколаївська обласна бібліотека для дітей імені В.О. Лягіна, Науково-педагогічна бібліотека міста Миколаєва, Центральна бібліотека імені М.Л. Кропивницького Централізованої бібліотечної системи для дорослих м. Миколаєва, Центральна міська бібліотека для дітей імені Ш. Кобера і В. Хоменка м. Миколаєва та їх філії.
У Миколаєві працює 10 початкових спеціалізованих мистецьких начальних закладів – Дитяча художня школа, 3 дитячі школи мистецтв і 6 дитячих музичних шкіл, 12 закладів позашкільної освіти (Палац творчості учнів, Клуб юних моряків з флотилією, Міська станція юних натуралістів, Міська станція юних техніків, Будинки дитячої та юнацької творчості Заводського та Інгульського районів, Дитячий центр позашкільної роботи Корабельного району).
У закладах культури Миколаєва займаються художньо-творчою діяльністю близько 50 художніх колективів зі званням «Народний» і «Зразковий».
Відомими у місті та поза його межами є такі творчі колективи, як Муніципальний камерний оркестр, камерний оркестр старовинної та сучасної музики «Ars-Nova», ансамбль народних інструментів «Узори», гурт народної та сучасної пісні «Вільні козаки», естрадний ансамбль «Art Colors Band», танцювальний колектив народного та сучасного танцю «Allegro», спортивно-танцювальний клуб «Слайс», жіночий академічний хор ім. Світлани Фоміних, Performance Big Band Володимира Алєксєєва, музична кавер-група «Radiostars», вокальний ансамбль «Южний патруль» Головного управління Національної поліції в Миколаївській області, Оперно-вокальна студія імені Ніни Западинської тощо.
Провідними музейними закладами міста є Миколаївський обласний художній музей імені В.В. Верещагіна та Миколаївський обласний краєзнавчий музей з двома територіально виокремленими відділами у межах міста: Музей «Підпільно-партизанського руху на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1944 рр.» і Музей суднобудування та флоту. Крім того, у місті діє майже 40 музеїв при установах, підприємствах, навчальних закладах (найбільш цікавими з них є: Меморіальний музей бойової слави моряків-десантників під командуванням ст. лейтенанта К.Ф. Ольшанського при Миколаївському морському торговельному порту, Музей історії міліції при Головному управлінні Національної поліції в Миколаївській області, Музей корабельної слави при ДП «Миколаївський суднобудівний завод», Музей при Миколаївській обсерваторії, Виставкова зала Миколаївського міського палацу культури і мистецтв, Виставкова зала Миколаївської обласної організації Національної спілки художників України та ін.
У Миколаєві на первинному рівні медичну допомогу надають 7 центрів первинної медико-санітарної допомоги, у складі яких функціонують 39 амбулаторій загальної практики сімейної медицини. Надання другого рівня медичної допомоги забезпечують 5 міських лікарень, дитяча лікарня, дві дитячі консультативні поліклініки, три пологові будинки, міський протитуберкульозний диспансер і міська стоматологічна поліклініка, а також три комунальні підприємства – стоматологічні поліклініки №№ 1, 2, 3.
Окрім того, на території міста Миколаєва знаходиться низка обласних лікувальних установ, підпорядкованих управлінню охорони здоров’я Миколаївської облдержадміністрації: 7 обласних лікарень, 4 обласні диспансери (онкологічний, наркологічний, шкірно-венерологічний, лікарсько-фізкультурний), 1 стоматологічна поліклініка, обласний клінічний госпіталь ветеранів війни, обласна станція переливання крові, обласний будинок дитини та 2 обласні санаторії (Миколаївський обласний дитячий кардіоревматологічний санаторій «Південний» та Миколаївський обласний дитячий туберкульозний санаторій «Дубки»).
У Миколаєві працюють 25 спортивних шкіл і спеціалізованих спортивних шкіл олімпійського резерву міського й обласного підпорядкування. Серед них: спеціалізовані дитячо-юнацькі спортивні школи олімпійського резерву (СДЮШОР) з футболу, велоспорту, веслування академічного, легкої атлетики, з фехтування, комплексні дитячо-юнацькі спортивні школи (КДЮСШ) «Комунарівець», «Олімп», «Україна», Школа вищої спортивної майстерності м. Миколаєва, Обласна спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву (ОСДЮСШОР)з вітрильного спорту «Обласний яхт-клуб», Миколаївська обласна дитячо-юнацька спортивна школа (МОДЮСШ) «Обласний шахово-шашковий клуб» ім. М.В. Шелеста, Миколаївська обласна школа вищої спортивної майстерності (МОШВСМ), фізкультурно-оздоровчий комплекс (ФОК) інвалідів «Вікторія», Муніципальний баскетбольний клуб (МБК) «Миколаїв», Муніципальний футбольний клуб (МФК) «Миколаїв», Миколаївські обласні організації фізкультурно-спортивних товариств «Динамо», «Спартак», «Колос», Центр олімпійської підготовки з баскетболу та командних ігрових видів спорту, Центр олімпійської підготовки з пріоритетних видів спорту.
До спортивної інфраструктури міста належать Центральний міський стадіон, стадіон «Юність», спортивні комплекси «Надія», «Зоря», «Трудові резерви», спортивний комплекс плавальних басейнів «Водолій», Миколаївська кінноспортивна база.
Комфортне перебування у Миколаєві для гостей міста пропонують більше 30 готелів, мотелів та хостелів. До основних готелів міста належать: «Олександрівський», «Палац Україна», «Нікотель», «Континент», «Інгул», «Рівер готель», «Корал», «Атріум», «Шале», «Адмірал Грейг», «Hellen», «Золотий фазан», «Асторія», «Марк Плаза», «Турист», «Пілігрим».
До об’єктів зеленого господарства, віднесених до територій рекреаційного призначення, належать 12 парків і 98 скверів, серед яких найбільш популярними є парк Перемоги, парки «Ліски», «Юних героїв»,«Народний сад», «Юність» та «Богоявленський», сквер імені 68 Десантників, Аркасівський сквер, Флотський бульвар, сквер імені О.С. Пушкіна, сквер «Каштановий» (тут встановлений пам’ятник Святителю Миколаю – небесному покровителю міста), сквер «Манганарівський», сквер імені В.О. Лягіна, сквер Ради Європи, сквер імені В.М. Чорновола, сквер біля Обласного Палацу культури, дитяче містечко «Казка», сквер біля спорткомплексу «Надія», сквер імені Ю.І. Макарова, сквер імені Т.Г. Шевченка, сквер «Яхт-клуб», сквер біля Миколаївського зоопарку, сквер подвигу ліквідаторів аварії на ЧАЕС, сквер біля Будинку культури «Молодіжний», сквер біля площі Перемоги, сквер Металургів, сквер «Водолій».
Головними пляжними зонами відпочинку міста є «Намив», «Стрілка», «Яхт-клуб», «Чайка» й ін.
Станом на 2018 р. на території міста офіційно зареєстровані релігійні громади 19 конфесій: Української Православної Церкви (УПЦ) – 22 громади, Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) – 7 громад, Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) – 4 громади, Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) – 1 громада, Римсько-Католицької Церкви (РКЦ) – 2 громади, Всеукраїнського Союзу об’єднань Євангельських Християн Баптистів (ВСоЄХБ) – 11 громад, Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської П’ятидесятників (ВСХВЄП) – 13 громад, релігійних громад харизматичного типу – 31 громада, Адвентистів Сьомого Дня (АСД) – 8 громад, Свідків Єгови – 5 громад; Новоапостольської Церкви – 1 громада, Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів – 1 громада, Пресвітеріанської Церкви – 3 громади, Української Лютеранської Церкви (УЛЦ) – 4 громади; Іудеїв – 4 громади; мусульман – 11 громад, Товариства Свідомості Крішни (ТСК) – 1 громада, Вірменської апостольської Церкви – 1 громада, Церкви Повного Євангелія (ЦПЄ) – 4 громади.
Провідними засобами масової інформації у Миколаєві є телеканал «Миколаїв» (філія публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України», комунальне підприємство «Телерадіокомпанія «МАРТ», ТРК «НІС-ТВ», ТРК «Сатурн», ТК «ТАК-TV», газети «Вечерний Николаев», «Рідне Прибужжя», «Николаевские новости», «Южная Правда», «Наш город Николаев», радіоканал «Миколаїв», Інтернет-видання «Інше.ТВ», «Преступности.НЕТ», «НикВести», «Свідок.Info», «Новости-N», «Шиповник», «Podrobnosti.mk.ua», «Николаевские Известия», «Мой Город», «NikLife», «Центр журналистских расследований», «0512.com.ua».
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 878 місто Миколаїв входить до Списку історичних населених місць України. Станом на 01.06.2018 у Миколаєві на державному обліку перебуває 347 нерухомих пам’яток культурної спадщини, у тому числі 71 пам’ятка археології, 108 пам’яток історії, 20 пам’яток монументального мистецтва, 139 пам’яток архітектури, 9 пам’яток садово-паркового мистецтва. 15 пам’яток міста є пам’ятками національного значення, інші – включені до переліку пам’яток місцевого значення.
Пам’ятками археології національного значення у Миколаєві є античне городище на урочищі Сіверсів Маяк, античне поселення і некрополь Дідова Хата-І на урочищі Дідова Хата, античне багатошарове поселення-городище на території ДП «Миколаївський суднобудівний завод», римський військовий табір Дідова Хата-ІІІ І-ІІІ ст. н.е. на урочищі Дідова Хата, пам’ятками архітектури національного значення – приміщення Офіцерського зібрання (побудовано у 1820 р., зараз є приміщенням Миколаївського міського палацу культури і мистецтв), Будинок Головного командира Чорноморського флоту і голови Чорноморського адміралтейського правління (був збудований у 1792-1796 рр. і відреставрований у 1973-1978 рр.; сьогодні це – приміщення Музею суднобудування і флоту), брама та мури суднобудівної верфі у районі ДП «Миколаївський суднобудівний завод» (1848 року побудови), Старофлотські казарми (1850 року побудови, на даний час є приміщенням Миколаївського обласного краєзнавчого музею), колишнє приміщення Морської (чоловічої) гімназії (1850 року побудови, зараз є приміщенням Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва і архітектури), будівля Миколаївської астрономічної обсерваторії (1827 року побудови), Свято-Миколаївська церква Миколаївської єпархії УПЦ (1813-1817 років побудови), пам’ятками історії національного значення – могила-склеп відомого українського історика, композитора і громадського діяча М.М. Аркаса та першого громадянина Миколаєва, одного з засновників міста М.Л. Фалєєва, могила-склеп вченого, винахідника і громадського діяча, засновника Харківського університету В.Н. Каразіна (обидві пам’ятки знаходяться на території Миколаївського некрополя або старого кладовища).
До найбільш визначних пам’яток Миколаєва місцевого значення належать, зокрема, залишки протокімерійського городища Білозерської археологічної культури епохи пізньої бронзи «Дикий Сад»; пам’ятник і меморіальний комплекс на честь Героїв-десантників загону К.Ф. Ольшанського на центральній площі міста; будинок, у якому раніше розташовувались Чорноморське гідрографічне депо, кабінет рідкісних речей (перший музей міста), музичне училище, а зараз працює Дитяча музична школа № 1 імені М.А. Римського-Корсакова; житловий будинок-особняк, в якому в 1792-1795 рр. проживав видатний воєнний і державний діяч, засновник м. Одеси Йосиф де Рибас; будинок, в якому народився М.М. Аркас; будинок, в якому народився видатний воєнно-морський діяч і дослідник, віце-адмірал С.О. Макаров; водонапірна башта, що була споруджена у 1907-1908 рр. за проектом всесвітньо відомого інженера В. Шухова і використовувалась до 1958 р. у системі міського водопостачання; колишня трамвайна підстанція, що є однією з «візитівок» міста; Костянтинівська батарея в районі Малої Коренихи – фортифікаційна споруда періоду Кримської війни 1853-1856 рр.; могили героя російсько-турецької війни 1828-1829 рр. капітана I рангу О.І. Казарського та відомого популяризатора науки і техніки, пропагандиста ідей К.Е. Ціолковського В.В. Рюміна на території Миколаївського некрополя; Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці Миколаївської єпархії УПЦ, Римсько-католицький костел; пам’ятний знак воїнам-визволителям міста Миколаєва, пам’ятний знак жертвам голодомору в Україні 1932-1933 рр. й ін.
Найвідомішими пам’ятками монументального мистецтва, встановленими у Миколаєві, є пам’ятники поетам О.С. Пушкіну та Т.Г. Шевченку, композитору М.А. Римському-Корсакову, герою Кримської війни матросу Ігнатію Шевченку, видатним адміралам Ф.Ф. Ушакову, Ф.Ф. Белінсгаузену, М.П. Лазарєву, П.С. Нахімову, В.О. Корнілову, Г.І. Бутакову, С.О. Макарову, учасникам знаменитого десанту під командуванням К.Ф. Ольшанського з визволення Миколаєва від фашистських окупантів, Герою Радянського Союзу, керівнику підпільної антифашистської групи «Миколаївський центр» В.О. Лягіну, юним героям Шурі Коберу та Віті Хоменку – розвідникам, учасникам миколаївської підпільної організації, архітектурний ансамбль на честь 200-річчя заснування Миколаєва «Корабелам і флотоводцям в ознаменування двовікової праці Миколаївських суднобудівників: 1789-1989 рр.», пам’ятники засновнику Миколаєва Г.О. Потьомкіну та його найближчому помічнику, першому будівнику міста М.Л. Фалєєву, скульптура Святого Миколая Чудотворця – небесного покровителя Миколаєва й ін.
У різні етапи історії Миколаєва значний внесок у його становлення, соціально-економічний і культурний розвиток зробили, зокрема, такі визначні постаті, як М.Л. Фалєєв (керівник робіт з будівництва новозаснованої верфі на Інгулі, міста навколо неї та перших кораблів, споруджених у Миколаєві), І.Є. Старов (видатний архітектор і містобудівник, автор початкового плану Миколаєва і проектів перших головних будівель міста), адмірал О.С. Грейг (флотоводець, адміністратор, у 1816-1833 рр. – Головний командир Чорноморського флоту, воєнний губернатор міст Миколаєва та Севастополя, який багато зробив для підвищення рівня розвитку суднобудування в Миколаєві та боєздатності флоту, благоустрою міста), Б.О. фон Глазенап (адмірал, воєнний губернатор м. Миколаєва у 1860-1871 рр., який доклав багато зусиль заради збереження і піднесення міста у період занепаду суднобудування і воєнного флоту внаслідок поразки Російської імперії у Кримській війні, зокрема сприяв відкритості та благоустрою міста, розвитку в Миколаєві промисловості, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, освіти, підвищенню культурного рівня населення), брати Є.П. і М.П. Манганарі (воєнні моряки, гідрографи, до заслуг яких належить, зокрема, складання карт Чорного моря та описів причорноморських берегів), К.Х. Кнорре (відомий астроном і гідрограф, член-кореспондент Петербурзької академії наук, перший директор Миколаївської астрономічної обсерваторії), Е.П. Францев (видавець, громадський діяч, засновник природно-історичного музею у Миколаєві), М.П. Леонтович (міський голова Миколаєва у 1908-1917 рр., засновник Миколаївського акваріуму-зоосаду – майбутнього зоопарку), А.Б. Ганькевич (видатний організатор суднобудування, директор Суднобудівного заводу імені 61 комунара у 1950-1959 рр. та Чорноморського суднобудівного заводу у 1959-1979 рр., Герой Соціалістичної Праці), В.М. Андріанов (директор Суднобудівного заводу імені 61 комунара у 1965-1976 рр.), Ю.І. Макаров (директор Чорноморського суднобудівного заводу у 1979-1993 рр.), І.Й. Вінник (Герой Соціалістичної Праці, головний будівник спеціального воєнного кораблебудування на Чорноморському суднобудівному заводі, під керівництвом якого були збудовані, зокрема, авіанесучі кораблі «Москва», «Ленінград», «Київ», «Мінськ», «Новоросійськ», «Баку», «Адмірал Кузнєцов»), Н.В. Чантурія (директор суднобудівного заводу «Океан» у 1982-1996 рр.), В.М. Бузник (вчений у галузі теплотехніки і суднових котлів, член-кореспондент АН УРСР, ректор Миколаївського кораблебудівного інституту імені адмірала С.О. Макарова у 1965-1968 рр.), М.М. Александров (ректор Миколаївського кораблебудівного інституту імені адмірала С.О. Макарова у 1975-1993 рр., який багато зробив для організації науково-педагогічної роботи, будівництва інфраструктури закладу), С.Д. Колосов (засновник корабельного газотурбобудування у СРСР, перший головний конструктор ДП НВКГ «Зоря»-«Машпроект», колишнього ПТЗ «Зоря»), В.І. Романов (винахідник у галузі розробки газотурбінних двигунів, у 1968-2001 рр. – начальник і головний конструктор союзного проектного бюро «Машпроект»), В.О. Васляєв (очільник Миколаївської області у 1971-1980 рр., за керівництва якого регіон переживав піднесення в розвитку суднобудування та інших галузей промисловості, у сільському господарстві, культурному житті та соціальній сфері), В.Д. Чайка (Миколаївський міський голова у 2000-2013 рр.), О.О. Вадатурський (український агропідприємець, Герой України, засновник і беззмінний керівник сільськогосподарського підприємства «Нібулон»), Митрополит Пітирим (Старинський) (керуючий Миколаївською єпархією Української Православної Церкви з 1993 р.), Митрополит Володимир (Ладика) (керуючий Миколаївською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату з 1993р.) та ін.
Також з Миколаєвом пов’язана доля багатьох видатних і заслужених особистостей: М.М. Аркас (відомий історик, композитор і громадський діяч, автор праці «Історія України-Русі» та опери «Катерина», засновник товариства «Просвіта» в Миколаєві), Г.М. Ґе (письменник, драматург, публіцист, громадський діяч, автор першої фундаментальної праці з історії Миколаєва), В.І. Даль (видатний мовознавець, письменник, фольклорист, етнограф), О.І. Казарський (військово-морський діяч, герой російсько-турецької війни 1828-1829 рр.), М.П. Лазарєв (видатний військово-морський діяч та вчений-мореплавець, у 1833-1851 – Головний командир Чорноморського флоту і портів на Чорному морі, військовий губернатор міст Миколаєва і Севастополя), В.О. Корнілов (військово-морський діяч, віце-адмірал, начальник штабу Чорноморського флоту, герой Кримської війни 1853-1856 рр.), Г.І. Бутаков (адмірал, основоположник тактики парового броненосного флоту, дослідник Чорного моря, у 1856-1860 рр. – воєнний губернатор Миколаєва), С.О. Макаров (видатний флотоводець, вчений-мореплавець, кораблебудівник, віце-адмірал), Г.Л. Брусилов (військовий моряк, дослідник Арктики), Л.Д. Троцький (політичний діяч), В.М. Образцов (вчений у галузі залізничного транспорту, основоположник науки з проектування станцій та вузлів, академік АН СРСР), В.В. Рюмін (інженер, педагог, популяризатор науково-технічних знань, зокрема пропагандист ідей освоєння космосу К.Е. Ціолковського), К.Ф. Ольшанський (Герой Радянського Союзу, учасник Другої світової війни, командир знаменитої десантної операції, що передувала визволенню Миколаєва від німецько-фашистських загарбників), В.О. Лягін (Герой Радянського Союзу, розвідник, керівник підпільної антифашистської групи «Миколаївський центр», що здійснювала розвідувально-диверсійну роботу проти фашистських окупантів і завдала значну шкоду силам противника), І.Т. Карпенко (Герой Радянського Союзу, учасник радянсько-японської війни 1945 р., у подальшому керівник навчального центру підготовки морських льотчиків у Миколаєві), Н.О. Пупанова (Герой Соціалістичної Праці, листоноша Миколаївського поштамту), М.-М. Шнеєрсон (духовний лідер юдаїстського руху Хабад), Ю.С. Крючков (інженер-механік, історик-краєзнавець, основоположник науки з вибухостійкості машин і механізмів кораблів, провідний спеціаліст з теорії та проектування вітрильних суден, історії суднобудування і флоту, автор фундаментальних праць з історії Миколаєва), К.І. Чурюмов (астроном, дитячий письменник, член-кореспондент Національної академії наук України), Л.Д. Хлопинська (лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, директор Миколаївського обласного краєзнавчого музею), А.К. Кінах (відомий український політик і державний діяч, Прем’єр-міністр України в 2001-2002 рр., очільник Миколаївської області в 1992-1995 рр.); письменники, поети та публіцисти Б.Л. Аров, І.Е. Бабель, М.І. Божаткін, В.П. Бойченко, В.М. Васильєв, Л.М. Вишеславський, В.М. Ганичев, В.Т. Качурін, Д.Д. Кремінь, М.С. Лисянський, А.Г. Поперечний, О.О. Сизоненко, С.М. Соловйов, А.М. Топоров, Е.І. Январьов; музиканти Й.Й. Карбулька (скрипаль, композитор, диригент і педагог, директор Миколаївського музичного училища); К.О. Брейтбург, І.Я. Крутой, К.Ш. Меладзе, Т.А. Ярова (композитори, продюсери, автори хітів естради); С.Г. Захаров, О.М. Сєров, В.Ш. Меладзе (естрадні співаки), І.В. Носик (оперний співак і педагог з вокалу, лауреат міжнародних конкурсів імені М.І. Глінки та М.В. Лисенка); С.Г. Фоміних, О.А. Шпачинський (хорові диригенти); О.С. Мадараш (диригент-постановник); артисти, діячі театру і кіно О.І. Зражевський, П.В. Куманченко, Н.П. Батуріна, В.Ф. Високов, Р.А. Гаврилко, Д.В. Борщов, В.М. Бурдик, В.О. Пасічник, А.В. Вербець, В.Г. Остафійчук, М.С. Берсон, О.Г. Ігнатьєв, М.О. Троянов, О.А. Жигалкін, І.Р. Ліфанов, А.П. Мостренко; художники А.Д. Антонюк (народний художник України), В.О. Бахтов, М.Ф. Бережний (народний художник України), М.М. Божій, Ю.С. Гуменний, А.П. Завгородній, В.Е. Іваницький, М.І. Озерний, О.К. Приходько, М.О. Ряснянський (народний художник України), В.М. Семерньов, С.Ф. Сєнкевич; скульптори І.Я. Булавицький, Ю.А. Макушин, І.В. Макушина, В.Ю. Макушин; мистецтвознавець, директор Миколаївського художнього музею імені В.В. Верещагіна С.М. Росляков; спортсмени, переможці та призери Олімпійських ігор, чемпіонатів світу і Європи з різних видів спорту В.О. Погановський (кінний спорт); А.М. Пустовіт, М.Р. Іванов, Т.М. Колесникова, С.О. Бєлоущенко, С.А. Спірюхова (академічне веслування); Є.О. Яциненко, І.В. Гайдамака (веслування на байдарках); І.А. Бабакова, В.І. Стьопіна (легка атлетика: стрибки в висоту); В.І. Бєляєва, Л.О. Прокоф’єва, В.В. Красношапка, О.Ф. Коломієць, С.Ф. Буховцев, О.Д. Мовчан, О.М. Цигульова, Ю.В. Нікітін (стрибки на батуті); О.Г. Харлан, О.М. Хомрова (фехтування на шаблях); І.О. Кваша (стрибки у воду); Т.Г. Данько (вільна боротьба); О.В. Абраменко (лижна акробатика); С.Ю. Деваков, О.В. Машкін (бокс); І.Г. Богдан, О.О. Бабачек (греко-римська боротьба); А.Ю. Нагірна (велоспорт).
Література: Ге Г.Н. Исторический очерк столетнего существования Николаева при устье Ингула (1790-1890). – Николаев, 1890; Алешин В.Э., Кухар-Онышко Н.А., Яровой В.А. Николаев: Архитектурно-исторический очерк. – К., 1988; «Именовать – город Николаев»: Историко-краеведческий выпуск (сборник статей, очерков, документов и других материалов по истории Николаева). – Николаев, 1989; Лифанов В.Р. Николаев: 1789-1989: Справочник. – Одесса, 1989; Шкварець В.П., Мельник М.Ф. Миколаївщина: Погляд скрізь століття. Нарис історії. – Миколаїв, 1994; Крючков Ю.С. История Николаева: От основания до наших дней. – Николаев, 1997; Крючков Ю.С. История улиц Николаева: топонимический путеводитель по городу и окрестностям. – Николаев, 1997; Николаевцы: энциклопедический словарь. Николаев, – 1999; Старина николаевская и очаковская: Антология (источники по истории городов Николаева и Очакова с конца XVIII до начала ХХ века): В 2-х тт. / авторы-составители: В.В. Щукин, А.Н.Павлюк. – Николаев, 2016.

О.О. Баковецька, О.В. Бобіна, О.П. Тригуб, Д.Ю. Щербак